Кращих умов як тепер у вівчарства не було за всі роки Незалежності – Василь Стефурак

Потенціал українського вівчарства — більше 100 млн. голів овець, понад 3 млн. робочих місць і більше 20 мільярдів доларів річного доходу (між іншим, це половина держбюджету України). І не треба нікому наступати на п’яти, воювати за товарні землі: вівці чудово пасуться у ярах, балках, на берегах річок. Але щоб потенціал став реальністю — країні треба зробити ставку на розвиток вівчарства. Козівництво теж доволі дохідний бізнес, хоча і не настільки масштабний.

Про карпатського фермера Василя Стефурака говорять як про дивну людину яка безкоштовно роздає господарям баранів нової української породи, пристосованої для сучасного життя в Карпатах. Цю породу Василь Васильович вивів сам. Пан Стефурак — голова ГО «Асоціації вівчарів», володар титулу «Кращий вівчар України» програми «Громада на мільйон». Вже десять років він переймається розвитком вівчарства в Україні.

Чи доцільно замість великої рогатої худоби вирощувати овець та кіз?

— Сьогодні в Україні корів вже менше, ніж після Другої світової війни: в 1945 році було 3,6 млн. голів, а зараз — 1,5 млн. Овець зараз маємо 500 тисяч голів. В голодні повоєнні роки худобу цінували, зараз чомусь ні. В Європі співвідношення тваринництва і рослинництва 50 на 50, а в Україні, певно, 90 до 10. Хоча одне робоче місце в тваринництві дає, за підрахунками Світового банку, дев’ять суміжних робочих місць.

Якщо відроджувати українське тваринництво, дійсно, варто робити ставку на дрібну рогату худобу — це економічно вигідно і більш перспективно. Наприклад, якщо коза важить 50 кг і дає 5 літрів молока в день, то корова, вагою 500 кг не забезпечить 50 літрів молока в день, отже ця пропорція не на користь корів.

Кіз продуктивних молочних порід утримувати вигідніше майже в два рази і прокормити їх набагато легше. Це доводять наукові дослідження. Весь асортимент молочної продукції, який забезпечує корова, можна спокійно робити з козячого молока. Воно складається з так званих легких жирів і легше сприймається людиною. Між іншим, у Франції одразу після Другої світової війни запровадили державну програму вигодовування немовлят-сиріт саме козячим молоком.

фото: приватний архів Василя Стефурака

Овече молоко в два рази краще козячого, його склад — ідеальний для людини. Але вівці дають молока менше, ніж кози, і не можуть забезпечити такий об’єм продукції, яким можна нагодувати цілу країну. Але овече молоко — чудова альтернатива дорогим дитячим сумішам: це єдине молоко яке спокійно витримує заморозку, не втрачаючи якості. Овече молоко можна заморожувати порційно і тримати в холодильнику для потреб дитини — це дуже зручно і, головне, корисно.

До речі, знаєте чому австрійці – здорова нація? Вони п’ють законсервовану в банках жентицю — сироватку яка залишається після виготовлення овечого сиру. Наприклад, в Бессарабії жентицю підсолюють і заливають нею бринзу — там сири зберігаються у розсолі, в Карпатах бринза суха. На Гуцульщині жентицю споживали споконвіку, її пропонували гостям, оскільки від дуже холодної гірської води можна захворіти, а температура сироватки — 36 °C і вона у господарів є завжди, бо гуцули варять сир майже постійно. Жентиця нейтральна на смак, але має дуже багато кальцію та різних мікроелементів. Австрійці її консервують і пропонують своїм школярам безкоштовно, а в Україні жентицю виливають свиням.

Українські фермери віддають сьогодні перевагу молочним чи м’ясним породам?

— В сусідній Словаччині 60% вівчарів заробляє на молоці. Українські фермери все частіше заводять м’ясні породи — з ними простіше, ніж з молочними. Але історично в Україні кажуть «вівці», бо тварин в першу чергу доять, а у всіх народів ісламу — «барани», бо їх треба зарізати на м’ясо.

Сьогодні вирощувати м’ясні породи овець дуже вигідно, оскільки світовий попит на баранину та ягнятину щороку зростає. Ісламський світ збільшується, як і добробут мусульман, і, відповідно, зростає споживання м’яса. Кози теж є м’ясних порід, але здебільшого цих тварин тримають заради молока.

Наскільки в Україні збільшилося поголів’я овець у фермерських господарствах?

— За останній рік — на 2%. Це невелика цифра, але коли всюди падіння, а в даному сегменті тваринництва показники збільшуються — це дуже тішить. Я не дуже довіряю статистиці. Селяни не оприлюднюють скільки тварин тримають, бояться податкової. Дійсно пораховані та ідентифіковані тварини — на промислових фермах. Наприклад, в Івано-Франківській області кількість зареєстрованих фермерських господарств, де вирощують овець та кіз, збільшилася вдвічі за перше півріччя 2021 року.

Економічно вигідно мати або сімейну ферму на 200−300 голів овець (якщо більше — треба наймати робітників і це вже не так прибутково) — кількість таких господарств зростає, або промислову на 1000 і більше голів. Що стосується кіз, то більшість поголів’я знаходиться в приватних господарствах, промислових козячих ферм мало. І головне — поголів’я тварин на українських фермах покращується. Люди збувають неефективних овець та кіз. Наприклад, ті барани яких я роздаю сотнями, як мінімум в три рази вигідніші за тих що зараз мають господарі (при однакових умовах утримування).

фото: приватний архів Василя Стефурака

В Карпатах є де випасати дрібну рогату худобу, є чим кормити. А на півдні України 95% земель розорано.

— Південь України теж має де випасати, там є чимало неліквідних земель. І зміни клімату — не проблема. Я бував в Середній Азії і бачив казахське вівчарство. Якщо врахувати кліматичну зону Казахстану, то південь України для овець — райські кущі. Все впирається тільки в специфіку тих чи інших порід: вівчарство може розвиватися в різних кліматичних зонах, на всіх континентах (крім Антарктиди).

Але науковці наголошують що в Україні мало земель для пасовищ.

— По даним державної статистики вільних земель в країні – біля 16 млн. гектарів: це чагарники, охоронні зони, які можна використовувати під випас. Україна нехтує цими територіями, а в світі за них доплачують. На низькоефективних землях, на бур’янах і чагарниках можна збудувати високоекономічне вівчарство.

Ось, наприклад, навколо газової труби — по 750 метрів охоронної зони в обидва боки: там можна випасати овець і не витрачати бюджет на скошування трави, зрубування чагарників. Знайти робітників для такої праці не просто, а знаходиш — чуєш такі суми, що краще траву не чіпати. Можна, звичайно, взяти гербіцид і залити його понад всякої норми, спалити траву «під нуль», але той гербіцид попадає у воду, труїть людей, рибу, все живе. Замість гербіцидів краще взяти пару ягнят — вони швидко з’їдять траву, тільки залишиться купити їм сіна на зиму.

Конкретний приклад: в бюджеті компанії для скошування трави на площі трьох гектарів було виділено 100 тисяч грн на рік. Заради експерименту в цю охоронну зону завезли 12 ягнят. На зиму їм купили сіна і зерна на майже 30 тисяч грн, зробили приміщення для зимівлі. Зараз овець вже 25, вони з’їли всю траву в охоронній зоні і зекономили 50% бюджету виділеного на косіння. В підсумку господарі мають м’ясо, додатковий дохід і економію бюджету. І землю не треба труїти гербіцидами.

Так само можна випасати отару навколо сонячних батарей. Мої товариші для площі у 40 гектар, де розташовані сонячні батареї, закупили 500 овець, які чудово під’їдають навколишню траву. Такий проект дає вигоду, розвиває вівчарство і державу Україна.

фото: приватний архів Василя Стефурака

Зараз чимало господарів утримують отари в стаціонарних умовах. Як до цього ставитеся?

— Таку практику нав’язують науковці, які стверджують що сьогодні тварин ніхто на випас не жене, бо їх можна годувати на стайні. Але чому карпатці споконвіку відганяли овець на полонини, на висоту 1000 і вище метрів? Не тому що це поетично — в Карпатах дуже мало землі придатної для обробки. З тою ріденькою травою в зоні високогірних та альпійських лук нічого не зробиш, скосити її між камінням — адська праця. А траву що росте в долинах заготовляли для тварин на зиму.

Відгодівля на фермах можлива в Англії, Франції, де люцерна росте зразу за парканом. В горах ферму не збудуєш — вона не ефективна, корми не завезеш. Для гуцулів не проблема випасати тисячі овець, проблема — заготовити сіно.

Після збору врожаїв на полях залишається солома, але її можна затюкувати і дати на відгодівлю тваринам. Наприклад, зібрати сою так щоб на полі нічого не лишилося — неможливо. Але якщо випустити овець — вони дозбирають всі залишки.

Звичайно, орні землі для випасу занадто дорогі, агрохолдинги їх вже давно розібрали. Але вівці та кози спроможні зібрати траву там, де не зможе проїхати жодна техніка, вони почистять чагарники під будь-яким кутом, у неприступних місцях і, зокрема, знищать борщовик. Колись цю культуру завозили як кормову: вона людям серйозно шкодить, а тваринам — ні.

фото: приватний архів Василя Стефурака

А з чого варто починати вівчарство?

— Головне, як казав вівчар Дмитро Огньов, який мав найбільшу овечу ферму у Східній Європі – не читайте радянських книжок про вівчарство. Таку маячню якій вчить класична вітчизняна наука ще треба пошукати.

Коли на конференції науковиця стверджує: «Якби карпатські барани важили 70 кг, вони би не змогли ходити горами», я знизую плечима. Зараз мій баран який тримав отару у 300 голів, трудився у сезон спарювання, схуд приблизно до 140 кг. Правильно каже науковиця: якби цей баран важив 70 кг — він взагалі не зміг би ходити горами.

Відкриваємо енциклопедію: середня вага диких баранів — від 120 до 220 кг. Ті, що живуть на скалах важать в середньому 150−170 кг. Але українська наука зуміла з «породистих» тварин, яких створила сама еволюція, зробити «дворняг» — поголів’я знівечили.

Станом на зараз карпатська вівця — це невелика тварина 25−30 кг, яка дає максимум пів літра молока в день, 1,5 кг грубої вовни що нікому не потрібна. Її м’ясо не їстівне за рахунок специфічного смороду — на відміну від м’яса овець та баранів сучасних порід.

фото: приватний архів Василя Стефурака

Мої вівці дають 1−2 літри молока в день, баран — 3,5 кг тонкорунної вовни, якої потребує ринок. Я випробував два десятки порід і тепер для мене існує всього два напрямки — м’ясо-молочний і молочно-м’ясний. Чому так? Якщо вівця м’ясної породи немає достатньо молока, як вирощувати ягнят? Дитинча мусити випити 5 літрів молока щоб дати кілограм приросту, значить у м’ясної вівці має бути молоко.

У молочних овець в середньому народжуються баранці та ягнички у рівній пропорції. Що робити з баранцями? Якщо вони будуть худими — сушити з них «тараньку»? Чинити так само як з цапками на фермах? Три дні давати молозиво і відправляти на забій бо тваринка випиває молока більше ніж сама коштує? Щоб не знищувати половину народженого поголів’я краще робити ставку на м’ясні чи м’ясо-молочні породи. Ось така логіка.

Чому ви вирішили селекціонувати овець?

— Я почав шукати підходящого барана для своїх овець і не міг знайти. Тому і вирішив вивести оптимальну високоефективну промислову породу для карпатських умов. В Україні, до речі, колись було чотири інститути вівчарства — Прикарпатський, Буковинський, Закарпатський і Карпатський у Львові. Залишився лише Карпатський, ще жевріє. Отже сьогодні, напевно, я — єдиний хто в Україні займається селекцією овець на промисловому рівні.

З якими породами працюєте щоб створити власну?

— За основу я взяв Романівську породу — завдяки її багатоплідності (родить два рази на рік), яку схрестив з промисловою молочною породою Остфріз і еталонною курдючною Гіссар, яка славиться своєю дуже сильною енергією росту, а також з Мериносами, Меріноландшафтом, Іль де Франсом, Лаконом, оскільки вони дають по 700 грамм приросту за добу. Отже по факту зміксував 5−7 порід, з яких обрав найкращих тварин з різних ліній. Що отримав — оцінив: вовни би тоншої, м’яса кращого, молока побільше. На початку зі ста баранчиків я брав одного-двох найкращих, решту кастрував та вирізав.

Порода вашої селекції зареєстрована?

— Ще ні, в Україні забагато бюрократичної тяганини. За правилами науковці повинні спостерігати за тваринами моєї породи три роки, дивитися як я працюю, щоб науково обґрунтувати побачене, фактично паразитуючи на моїх напрацюваннях. Отже я не поспішаю з реєстрацією.

За вісім років я вивів породу адаптовану до карпатських умов. Вже чотири покоління цих тварин тільки покращують свої показники. Я зробив породу не стільки пристосовану до клімату Карпат, скільки адаптовану до умов утримування. Проблема в тому, що у нас вівцям кондиціонер включати не будуть як в Європі, і не стануть перейматися виваженим раціоном: мікроелементами та вітамінами. Отже треба підготувати тварин скоріше до умов утримання, аніж до клімату.

Де можна подивитися ваші надбання?

— У селі Молодятин Коломийського району Івано-Франківської області, де я живу. У мене немає показової ферми, хоча вже багато людей чекають коли я побудую хайтеківське супермодне господарство. Всі ці роки я свідомо тримав отару (від 300 до 500 голів) в умовах класичного гуцульського господарства. Мене запевняли, що гарні європейські породи без ферми жити не будуть. Але я доказав протилежне. Моя отара — одна з найкращих в світі. І тільки зараз я почав замислюватися над створенням показової ферми — щоб було де продемонструвати іноземцям свої надбання.

фото: приватний архів Василя Стефурака

Які закордонні приклади овечих ферм вас вразили?

— Знаю одного йорданця, який має в Йорданії комплекс на 50 тисяч баранів. Він закуповує тварин в Україні, сто днів їх активно відгодовує українським фуражним зерном (яке здебільшого коштує копійки) і продає в кілька разів дорожче — не здивуюсь якщо і українським споживачам також. Цілком ймовірно, що на комплексі працюють українські робітники. Отже якщо так заробляє йорданець — на українському поголів’ї та українському зерні, то чому саме так ми не можемо зробити в Україні?

На жаль, чимало можливостей вже було згаяно. Наприклад, декілька років тому турки хотіли інвестувати у вівчарство на рівні держави — робити в Карпатах консерви для своєї армії, але справа не склалася.

Але є і приємні історії. Мене дуже тішить що на Івано-Франківщині одна локальна мережа магазинів організувала своє м’ясне виробництво. Ця українська мережа закуповує ягнятину і баранину в українських фермерів і продає це м’ясо і ковбасні вироби з нього громадянам України. Отже наші кошти йдуть на розбудову вітчизняної економіки, а не, скажімо, в Аргентину (де зараз закуповують яловичину для українського ринку) або в Польщу (звідки везуть свинину для української переробки).

Які преференції від держави мають вівчарі?

— Кращих умов як тепер у вівчарства не було за всі роки Незалежності. При Міністерстві сільського господарства створена робоча група з відродження тваринництва, зокрема — вівчарства, в яку запросили і мене. В цьому році вівчарям збільшили допомогу: держава компенсує 50% будівництва та реконструкцію тваринницьких ферм, 80% – закупівлю племінного поголів’я, допомагає з кредитами на вітчизняну техніку і дає дотацію у 1000 грн на одну ярку-вівцематку чи козематку — щоб можна було перезимувати, але ці тварини мають бути зареєстровані, ідентифіковані і вся ця документація повинна бути подана до 1 січня 2022 року.

Як виглядає ситуація з експортом української дрібної рогатої худоби?

— Ця стаття експорту в 2021 році зросла на 270%, здебільшого торгували вівцями. В цифрах це не великі гроші, але зростання продажів у коронакризу в 2,7 разів — добрий показник.

Нещодавно з однієї міжнародної виставки в ОАЄ ми привезли кілька десятків прямих контрактів на постачання української баранини. На жаль, в Україні діє вивізне мито на продаж баранини — це нонсенс. Тих 10% відрахувань державі дають не так багато, а вівчарям знижують конкурентність.

Що треба зробити в першу чергу аби українське вівчарство вийшло на новий рівень?

— Збільшувати поголів’я племінних баранів — потреба в цьому чимала, але мої сили і можливості вичерпні. Треба відкрити Центр відродження вівчарства, де вівчари могли б отримати нові знання, попрактикуватися, щоб стати конкурентоспроможними в світі.

Нещодавно в Буковелі збудували біатлонну трасу за 600 млн. гривень, але знайти 30 млн. гривень для створення Центру відродження вівчарства так і не змогли. Коли в Карпатах панували поляки, такі школи вівчарства були. Тільки в Верховинському районі тоді налічувалося 120 тисяч голів овець, а сьогодні їх — не повних три тисячі.

Нещодавно я отримав пропозицію розводити свою породу овець в Турції – під дуже серйозне державне фінансування. У Канаді мої напрацювання готові використати з задоволенням. Поки що моя селекція овець нашій державі не потрібна, але є країни для яких розвиток вівчарства вкрай цікавий.

Продати арабам своє господарство — не проблема: вони зацікавлені зробити кілька смарт-ферм, де всі процеси — механізовані. Але тоді ніхто не буде розвивати громади, українське вівчарство. Я в цьому не зацікавлений. Хочу щоб Україна заробляла на розведенні овець і стала помітною країною на мапі вівчарства.

Agravery.com

Позначки:козівництво, вівчарство, Україна